Дзеркала у залі і травми шиї

Після серйозного пошкодження спини чи шиї люди можуть залишатися у колясці на довгі роки або і на все життя. Важливо, аби людина не зневірилася у власних силах та знайшла у собі бажання жити далі попри травму. Саме цим займається Група Активної Реабілітації уже понад 25 років.

Дзеркала у залі і травми шиї Wings for Life World Run

Всеукраїнське об’єднання осіб з інвалідністю «Група активної реабілітації» (далі ГАР) – громадська організація, яка займається активною реабілітацією людей з ураженнями хребта та спинного мозку, які користуються кріслом колісним.

Найефективніша форма — табори активної реабілітації, вважає членкиня правління організації Уляна Пчолкіна. Взяти участь може будь-хто, хто раніше отримав травму та наразі пересувається у колясці. Власне, учасник може пройти шлях до інструктора, організатора як це зробила сама Уляна. Долучитися можна також і волонтером.

Чому коляска, а не візок? Нам пояснили, що візок — від слова возити (ти не самостійний, тебе возять), а коляска — від слова «колесо». В останньому випадку немає негативної конотації слабкої та немічної людини, яка потребує допомоги зі сторони.

Жодних виключень незважаючи на травму

Взяти участь у таборі в якості учасника можна лише один раз, тому кожен, хто отримує таку можливість, має чи не унікальний шанс змінити своє життя. Уляна каже:

«Наше перше знайомство з учасниками проходить у соцмережах. Я часто бачу у них на аві котиків або машини, а в професії вказано “інвалід І групи”. Хіба ж так можна? Після табору Активної Реабілітації “котик” перетворюється на людину, і вона починає займатися громадською діяльністю, жити повним і наповненим життя, на місці професії з`являється робота».

Дзеркала у залі і травми шиїНа фото: Уляна Пчолкіна

Іван Космина дізнався про ГАР у 2013 році від свого знайомого, який уже був учасником, та заповнив анкету. Навчання у таборі розпочинається ще вдома, коли людина починає збирати документи, готуватися до поїздки та самостійно вирушає в інше місто. Без рідних, без друзів. Без допомоги.

«Я сильно хвилювався, адже у мене дуже складна травма і не те, що ноги, а й руки майже не працюють. А рідним в таборі не можна бути. В цьому вся фішка табору, адже вдома є опіка рідних, які все роблять за нас».

Івану важко крутити колеса на колясці, він часто відставав від усіх на спортивних змаганнях, але умови для всіх рівні – кожен працює на повну силу. Жоден табір не може змусити людину жити, якщо вона сама цього не захоче. 

Дзеркала у залі і травми шиїНа фото: Іван Космина та Уляна Пчолкіна

Іван зізнається, що його особиста мотивація – кохана жінка. Він працював над собою, аби не втратити її та заслужити авторитет серед людей, які пересуваються на колясках. Так, Іван не навчився крутити колеса, досі не може самотужки пересісти в крісло чи одягнутися, проте у скрутні моменти він згадує ГАР та розуміє, що не має права підвести людей, які працювали для нього.

«Пригадую випадок, коли ми долали естафету на візках, і я ледь пересувався. До мене під’їхала Уляна Пчолкіна і говорить: “Ваня, у нас всі проїзжають цю естафету, і ти мусиш”. Вона проштовхала мене перед собою три кола в залі».

Найважче Іванові давалася саме техніка їзди на колясці. Одного разу він хотів схитрувати та, коли було холодно, сказав, що не може займатися через куртку, що обтяжувала його рухи. Інструктори відправили Івана займатися у приміщення та зняли з нього куртку: за дві години він проїхав близько 30 метрів.

Після табору Іван почав займатися громадською діяльністю, боровся за встановлення пандусів в райцентрі Гусятина (сам він мешкає у селі, що за 6 км від нього), та не знайшов підтримки у влади.

Рік потому за власні кошти встановив пандус в районній лікарні та ще рік чекав на виправлення порушень.

У 2015 році створив Громадську організацію людей з інвалідністю «Вікторія» та був обраний депутатом до новоствореної Гусятинської громади.

Дзеркала у залі і травми шиї

Три наступні пункти, за які взявся Іван — організація двох сплавів річкою на катамаранах для людей з інвалідністю, поїздка з ними в Зарваницький духовний центр та побудова дитячого майданчика у своєму селі.

«У перші два дні я уже хотів додому, але не міг собі цього дозволити, бо це означало б зламатись остаточно. Я ж розумів, що інструктори теж пройшли ці табори, і сьогодні вони навчають нас бути людьми, а не інвалідами».

Не купувати джинси з гудзиками на задніх кишенях

Що ж відбувається в таборі? Для людей в колясках надзвичайно важливо відновити навички самооблуговування, які були втрачені через травму та тривалу гіперопіку з боку родичів. Саме тому Уляна наполягає, щоб кожен учасник був максимально незалежним протягом табору та пройшов усю програму сам.

Дзеркала у залі і травми шиї Дзеркала у залі і травми шиї Дзеркала у залі і травми шиї

Вранці – фізкультурна зарядка, де присутні всі без виключень. Опісля сніданок, перше тренування, друге тренування, обід, відпочинок, третє тренування, особистий час та душ, вечеря та лекція.

Лекції на теми, що будуть корисними для людей після травми хребта: гігієна та самообслуговування, працевлаштування, репродуктивне здоров’я, життєві лайфхаки, підбір та налаштування коляски активного типу тощо.

Наприклад, людям у колясках не можна одягати джинси з гудзиками або кнопочками на задніх кишенях – це може призвести до пролежнів.

Уляна переконана, що прийоми їжі відіграють чи не найважливішу роль, адже навчання триває і за столом. Інструктор з травмами рук снідає сам. У нього не працюють пальці.

Він демонструє іншим учасникам, що вони можуть жалітися скільки завгодно на те, що їм складно, але самотужки снідати, обідати та вечеряти можна.

Приклад зі сніданком один з багатьох, адже 24 години на добу учасники бачать як інструктори зі схожими травмами живуть самостійно.

Освіта та самоорганізація. Лекції з самообслуговування вчать бути максимально незалежними у колясці. Загальна фізична підготовка – це про силу духу та тіла. Людям у колясці важливо вести максимально рухомий спосіб життя, робити ранкову зарядку.

Читайте також:  Амінокислотний пул

Для цього не обов’язково відвідувати спортивну залу (хоча така опція доступна у деяких мережах спортивних клубів), усі вправи можна виконувати і вдома. Стрільба з луку, настільний теніс, аеробіка. До анексії Криму ГАР проводив табори у комплексі з басейном, тому учасники також плавали.

Уляна каже, що і тут ні для кого немає виключень. Втім, це і на користь.

«Якби ви бачили як у них світяться очі, коли ми допомагаємо їм зійти у воду і вони розуміють, що плавають. Багато хто навіть не уявляв, що зможе таке після травми».

Техніка їзди на колясці. Мало кому з людей, що не мають травми хребта, доводилося хоча б раз сідати у коляску та пересуватися нехай навіть і кімнатою.

А ті, хто наважився спробувати, після того спокійно вставали на ноги та йшли на своїх двох, оминаючи перешкоди, йдучи сходами та піднімаючись на ескалаторі.

Люди в колясках мусять навчитися робити це самостійно, якщо не хочуть усе життя сидіти у чотирьох стінах, очікуючи на допомогу або соціальне таксі.

Дзеркала у залі і травми шиї Дзеркала у залі і травми шиї Дзеркала у залі і травми шиї

Культурна програма. Окрім лекцій, ввечері є також і так звана культурна програма. Усі учасники долучаються до організації концертів, своєрідних КВН, відвідують дискотеки. Уляна каже, що мало хто мав звичку гарно одягатися з тих пір, як пересів у коляску. У ГАР жінки чи не вперше роблять собі макіяж до вечірньої події, а чоловіки підбирають одяг так само пильно, як і до травми.

«Це нібито фан, але і свого роду вивільнення від депресії. Людина закривається в собі після травми. Вона може десятиліттями чекати того, що стане на ноги, а цього насправді може не відбутися ніколи».

Своєю задачею Уляна відзначає змусити повірити людину у те, що життя триває навіть у колясці.

Втім, це вдається, адже самі інструктори мають подібні травми та є прикладом для наслідування – у них вийшло, значить зможуть і учасники.

До слова, багато паралімпійських чемпіонів пройшли вишкіл у Групі Активної Реабілітації. Серед випускників ГАР є і Дмитро Щебетюк, громадський активіст та журналіст, який займається питаннями інклюзії.

 vezha.org 

Групі Активної Реабілітації потрібна підтримка. Підтримати їх можна тут:

Ланселот із дитячої реанімації

Дякую провидінню, випадку, долі за те, що вона обдаровує мене особливими людьми — штучними, ювелірної Божої огранки, благородними, мудрими, цільними, чесними. Людьми, які роблять нас кращими своїм прикладом, своїми вчинками, бо поруч із ними не можна жити як раніше. 

Юлія Суркова. Юля. Юлечка. Лікар від Бога, учасник акції протистояння насильству в будь-якому вигляді. У тому числі й акушерському. Перинатальний психолог, сімейний системний психотерапевт, спеціаліст із роботи з травмою. Засновник (спільно з рідним братом, реанімаційним лікарем) Фонду допомоги залишеним дітям “Дитина і родина” та Перинатального сімейного центру “Лелека”. 

— Із чого складається така жінка, лікар, така людина вчинків Юлія Суркова?

— Я не вмію говорити про себе. Мене вчили непротивленню злу насильством. І ще: “Роби добро й кидай у воду”… Про пацієнтів, учителів, учнів можу розповідати годинами…

Річ у тому, що люди або народжуються, або завдяки своєму вихованню стають відповідальними чи безвідповідальними. Я намагаюся не мати справи з людьми, які уникають відповідальності, дистанціююся від них. Не люблю торгувати обличчям на нарадах, оперативках, конференціях. У гру “я — начальник, ти — дурень” не граю з дитинства. 

— Кажуть, коли народжувалася ваша донька, ви тим часом в пологовій залі, практично, давали урок, читали лекцію акушерці?

— Дуже смішні були пологи. Акушерка мені каже: “Кольнемо окситоцинчика в живіт?”.

Відповідаю: “От поясніть мені, будь ласка, навіщо при чудовій пологовій діяльності колоти окситоцин, викликати стрімкі пологи, щоб потім у дитини була пологова травма, а потім ми ці голови, вивихнуті вами під час пологів, місяць ставили на місце? Який у цьому сенс?!” Моя Діночка народилася прямо під час моєї лекції — впродовж півгодини.

Я з дитинства знала, що буду лікарем, що інших професій просто не існує. З 18 років, вступивши в медінститут, працювала волонтером у реанімації, спочатку санітаркою, потім, під час практик, медсестрою, нарешті — прийшла туди дипломованим лікарем-неонатологом. 

Наше відділення патології новонароджених спеціалізувалося на пологових травмах. Навіть із того, як у дитини звернута шия, я могла визначити, в якому пологовому будинку її приймали. 

Вагітних відчуваю за версту. У нас у Дніпрі кажуть: якщо якась жінка пішла на прийом до Суркової з незрозумілими симптомами й скаргами, тож десь є малюк, який лаштується в наш світ, і краще підготуватися заздалегідь. А ще: коли хочеш дитину й не виходить, іди до Суркової. Добре, що я не чоловік…(Сміється.) 

Я люблю вчитися. І будь-яку практику, можливість учитися шукаю й знаходжу скрізь. Ще на 5-му курсі медінституту я їздила в Таджикистан на боротьбу з кишковими інфекціями в дітей. Приймала там пологи в аулі, іноді прямо на земляній підлозі.

Дуже хотіла бути неонатологом. Півроку після закінчення інституту пропрацювала в гематології. Навчилася робити пункції, капати кров й еритроцитарну масу.

Коли дитина помирає від лейкозу або коли привозять пацієнта з гемофілією, треба швидко реагувати. В реанімації лежали діти-астматики, треба було швидко знімати напад. Практику я мала чудову.

Навчилася за секунди приймати рішення, опановувати себе, покроково діяти і перестала боятися надзвичайних ситуацій. 

Коли народилася моя донька, я, приймаючи це як диво, як подарунок, насолоджувалася материнством. У мене, звичайного неонатолога, у відділенні було 38 хворих дітей. А тут мені видали одну здоровеньку. І вона — моя. Я була щаслива.

Ми з такими самими мамочками створили групу, плавали в басейні, я придумала для своєї доньки те, що тепер називається рюкзак-кенгуру. Пошила їй вельветовий коричневий комбінезончик з вушками, підбитими рожевим хутром.

Люди казали, що тут ходить у нас містом циганка й ведмежа за пазухою носить. 

Читайте також:  Спортивне харчування на вагу

— У якому магазині таку іграшку купили? В “Дитячому світі” викинули? — запитували мене.

— Ні, — відповідала, — трохи далі, за “Дитячим світом”. І не викинули. Я сама. (За “Дитячим світом” у нас був пологовий будинок.)

Це був найщасливіший час мого життя. І за цей час ми створили центр, у якому стали збиратися жінки, що хотіли народжувати спокійно, без насильства, легко, в доброзичливій атмосфері.

Саме тоді виник наш “Лелека”. Потім, із роками, він став ділитися. Важко кільком господиням на одній кухні. Це як амеба сказала: “Господь велів ділитися”. І поділилася навпіл, а потім ще навпіл. Так і “Лелека”. Від нього відокремився “Семицвіт”, а потім ще різні групи й клуби.

І кожен займається сьогодні своїм. “Семицвіт” — захистом від насильства, “Лелека” супроводжує жінку під час пологів. У пологових будинках ми зробили “домашні” палати, де можна народжувати у воду, впроваджували м'які пологи.

Щоб не ламати систему, стали впроваджувати такі пологи під наглядом пологового будинку. 

Коли донька підросла, захотілося віддати її в хорошу школу. Знову ми з друзями доклали зусиль і створили вальдорфську школу, першу і, як потім виявилося, найкращу в СНД. 

Я стояла біля витоків цієї школи й 14 років відпрацювала там лікарем.

— До гомеопатії люди навколо мене, як правило, ставляться іронічно й поблажливо. Коли ви, практикуючий реаніматолог, неонатолог, стали займатися гомеопатією?

— Мій брат, який провів дитинство і юність від запалення легенів до запалення легенів, за півроку вилікувався в лікаря-гомеопата. Не уколами, не крапельницями, а білими солодкими крихтами. Я запитала на кафедрі, куди мене кликали викладачем, чи відпустять мене вивчати гомеопатію. Не відпустили.

І я, реанімаційний стаціонарний лікар, пішла працювати лікарем у вальдорфський дитячий садок. Ми його створювали з нуля. Для цього треба було ходити на кафедру гігієни дітей і підлітків, доводити, що норми, написані ще 1936 р. наркомом охорони здоров'я Семашком, м'яко кажучи, застаріли.

Що норми харчування можуть бути іншими, що іграшки сьогодні не обов'язково замочувати в хлорці, що можна гратися з м'якими іграшками. 

Я отримувала різноманітні додаткові дозволи. Як виняток, змінювали нормативні акти… Так ми створили школу.

А я працювала і вчилася гомеопатії.

— А на Майдані як ви опинилися?

— Я б ніколи не дізналася про Майдан, якби напередодні Нового року не загубила телефон.

Купила новий на початку лютого, зареєструвалася у Фейсбуці й попросила знайомих та друзів надіслати мені номери своїх телефонів. І тоді я прочитала подробиці — весь цей жах, який там коївся.

Я цього не знала, жила у своїй прекрасній реальності: була зайнята в центрі зі своїми мамами з дітками, багатодітними сім'ями, пологами.

Лютий… На Майдані вже щосили працювали госпіталі. Моя любима Олена Фінберг, відомий в Україні лікар, була в Будинку профспілок.

І раптом я чую заклик, що лікарі Майдану не справляються, — штурм за штурмом, і просять допомоги в лікарів периферії. Я відразу вирішила їхати. Мій колега Павло Чиненков працював кризовим психологом у госпіталі КМДА.

Він тільки повернувся, але вирішив їхати зі мною, він знав усі входи й виходи (на Майдан же треба було потрапити, пройти). 

Ми телефонуємо туди, бере трубку Тарас Качор, відповідає, що лікарі дуже потрібні. Що вже один госпіталь розвалили, били і по руках, і по обладнанню. “Ми не знаємо, чи зможемо зустріти вас вранці, — сказав Тарас, — але можу пообіцяти одне: роботи буде багато”. 

Квитки на Київ продавалися легко й вільно. Їхали ми в порожньому потязі. Я зателефонувала Олені Фінберг. Вона сказала: “Ти їдеш до мене додому, залишиш речі, перевдягнешся. Рюкзак, а не сумка. Каску обов'язково, без неї не можна. І ми з тобою йдемо в госпіталь. У Будинку профспілок нас повністю розгромили, ми зараз у Михайлівському соборі”. 

Я — православна. Тричі просила благословення у свого духівника. Він запитував, чи усвідомлюю я, що можу не повернутися. Я відповідала — так. “Чи розумієш ти, що там робитимеш?” — запитував він. “Я багато чого вмію, — відповіла. — Що скажуть, то й буду”. Він поблагословив мене, пообіцяв молитовну підтримку. І весь цей час я відчувала його присутність поруч із собою. 

Ми приїхали, нас нагодували. Зібрали каски, захисний рюкзачок… Я — гомеопатичну аптечку з собою.

Олена Федорівна всміхнулася невесело, — навіщо, мовляв, гомеопатія, коли доведеться тільки шити, капати, і знадобляться навички медсестри. Ми приїхали в Михайлівський.

Дорогою дніпропетровські хлопці передавали мені все, що просила начмед Світлана Сидоренко з КМДА. На картку летіли гроші від знайомих і незнайомих. Друзі та колеги з Дніпра робили свій внесок. 

Дзеркала у залі і травми шиї

Михайлівський… Госпіталь… Не знаю, як це описати. Люди йшли і йшли. Таке єднання! І ти розумієш, що це твоя рідна зграя білих ворон, що ми всі на одній хвилі. І в усіх потреба ділитися. Водою й хлібом, землею й небом. І радістю, якщо трапиться.

Це був час уже після відсіву, коли людей, які приходили туди просто потусуватися й потанцювати, які приїжджали на вихідні туристами, щоб пофотографуватися, вже змило брандспойтами. Були тільки спеціальні люди, особливого сорту.

Кожен із них знав, що робити, був готовий робити що скажуть і що доручать. 

Ми з Павлом залишили Олену Федорівну в Михайлівському, куди перебрався їхній розгромлений у Будинку профспілок госпіталь, і пішли в КМДА. Я відразу стала інтубувати пораненого. Доти доводилося тільки немовлят, дорослих — ніколи. Але руки в нас розумні — все пам'ятають.

Мануальні навички не втрачаються, як і вміння організовувати простір навколо себе. Люди там були втомлені, “вигорілі”, часто в паніці, — це те, що я побачила першого дня. У начмеда Світлани Сидоренко зап'ястя в саднах, фіолетові.

Читайте також:  Роль голови у присіданнях зі штангою.

З її рук прицільно вибивали сумки з медикаментами. 

Для тих із КМДА, хто потребував відпочинку (поспати, помитися), мої пацієнти найняли квартиру. Там були ще таке: люди довіряли тільки своєму бойовому товаришу. І це було правильно, — за межами Майдану хапали, відвозили в кутузку…

У КМДА було чітке самоврядування, комуна. Приходили люди, приносили допомогу, запитували, що треба робити. На мармурових сходах КМДА — бруд, кров, сніг, калюжі. І туди несли на носилках поранених.

Не з чуток знаючи, що таке інфіковані рани, я дала волонтерам картку і послала купити швабри, відра, віники, рукавички. Дівчатка, які приходили допомагати, стали мити, драїти.

Одне слово, ми почали наводити в госпіталі чистоту. 

Коли я приїхала, поранених уже брали лікарні й госпіталі, “Борис”. Нам не доводилося робити серйозні операції. Ми займалися тільки різаними ранами, осколками — зашивали, стягували. 

— Ми часто не могли додзвонитися до своїх на Майдані. Телефони були відключені…

— Так. Працювали глушилки: варто було вимовити слова “снайпери” та “вбиті” — і телефон вирубувався на 30 хв., із трубки чулося шипіння. Можна було листуватися лише в Скайпі. Інше читалося… Не знаю, ким.

Усе було дуже неясно й непросто. Для мене це й досі так. Кому й навіщо знадобилося перетворити мирне волевиявлення на криваве побоїще? Звісно, правду ми дізнаємося, але не скоро. Може, тільки наші діти, внуки…

20 лютого на Інститутській у нас із собою були маленькі пакетики зі шприцами, зі знеболювальним. І… Коли снайпери вже відстріляли… Коли все це вже відбулося… 

— Інколи люди пропускають момент, коли все можна виправити, повернути назад…

— Мабуть, ця травма все ще свіжа, і я не можу ще говорити… Не можу… 

Я скажу про інше… Мені зателефонували й сказали, що зараз банківська система завалиться. І треба терміново зняти всі зібрані гроші. Картки в нас уже не брали в аптеках, ми витратили всю свою готівку. На четверту годину ми чекали остаточного штурму, що “Беркут” прийде нас трощити. 

На медиках були білі халати з наклеєними на грудях і спині хрестами з червоної клейкої стрічки. Снайпери цілилися в хрест. Була паніка. Потрібні були бронежилети.

Потрібно було закупити зручні медичні сумки для пакетів першої допомоги, щоб їх не можна було зірвати з плеча медика. І дитячі лазерні ліхтарики, — ми наївно вірили, що їхнє світло засліплюватиме і спантеличуватиме снайперів.

Мене відрядили всім цим забезпечити і до четвертої години повернутися. 

У місті — паніка. В банкоматах знімають готівку. У мене маленька іконка Богородиці. Я тільки й можу що її молити: “Допомагай!”. Бензину немає. Виїжджаємо на бордюр. Місто стоїть. І якось проїжджаємо, якось заправляємося. Їдемо за місто до людей, котрі власноруч роблять бронежилети.

Ви пам'ятаєте казку Шварца “Убити дракона”? Місце, куди ми приїхали, було дуже схоже на те, де екіпірували Ланселота. Це була якась фабрика. Люди самі плавили якісь волокна, роблячи пластини для броників, запікали, стріляли в них, перевіряючи — пробиває чи ні. І робили їх тільки для грудей, тому що вони важкі і тому що козаки спиною до ворога не повертаються.

Я їм кажу: “А як же медики? Їм стріляють у спину, коли вони нахиляються до пораненого”. Тоді хлопці надягли на мене один жилет — пластина на грудях, а зверху ще один — пластина на спині. І коли вони на мені зав'язували їх із боків, у мене полилися сльози. Я трималася, була зосереджена, коли стріляли снайпери, коли нам привозили тяжких, а тут — заплакала.

Як можна цілитися в червоний хрест?! У білий халат? Що відбувається? Хто ці люди?

Хлопці на фабриці кажуть: “Ми взагалі не спали вночі, зробили поки що тільки шість. Може, до вечора зробимо ще. А ось ми пошили носилки для поранених”. 

Треба було придумати, як ці броники провезти на Майдан. Не пускали ж, кордони зупиняли, відбирали, заарештовували… Я й мій друг надягли на себе по два жилети. Зверху наділи якісь бушлати, куртки не налізли. Два броники загорнули й поклали в машину. Повезли все це на Майдан. 

Випадкових людей у ті дні там не було. Досі дружу з тими, з ким там познайомилася. Коло друзів відтоді в мене помітно змінилося. 

У мене і зарарз перед очима богатирі Львівської сотні, які приїхали з дерев'яними щитами. З волошковими очами та білою-пребілою сивиною… Якісь неземні кобзарі з дитячими, відкритими обличчями. Упевнені й готові до всього.

Звичайні львівські чоловіки. З академій, консерваторій. Такі справжні. “Ми вже пожили, — казали вони. — У нас дорослі діти і внуки. Нам за Україну вмирати не страшно. Ми готові”.

І було це просто, гідно, без жодного пафосу або гасел, обдумано й усвідомлено.

Потім, наступного дня, я спостерігала різне. 

21 лютого раптом стали приходити хлопці у формі — міліція, армія, служби — і просити вибачення. Мовляв, виконували наказ. Наші хлоп'ята кидалися їх бити, дівчата розбороняли. Стільки всяких процесів в одиницю часу відбувалося… Щільність людського життя в ті дні була дуже високою.

22-го я поїхала до себе в Дніпро: в місті почалася епідемія коклюшу, я була там потрібна. 

Багато чого мені не хочеться згадувати. Як піарився дехто… Як фальшиво виглядав на тлі всіх наших людей…

Я все-таки примудрилася застосувати гомеопатію на Майдані. Вже 21 лютого, після пережитого, стали виходити на перший план застуди, стрибки тиску, рівня глюкози в крові, болі в животі, гастрити, виразки… Терапевтичну допомогу надавала гомеопатичними ліками. Так би мовити, де народився, там і знадобився. 

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*