Качки і вуличні бійки.

Качки і вуличні бійки.

Нарешті на календарі весна і можна підбивати книжкові підсумки зими-2019. Про деякі зимові новинки ми вже згадували у святковому огляді «12+1 зимова книжка під ялинку», але оскільки не всі з них були відверто різдвяно-новорічними, частина залишилася не згаданою. Окрім того, за перші місяці 2019 року світ побачили ще з десяток вартих уваги видань. Тож не чекаючи «Книжкового Арсеналу» і його щедрого книжкового врожаю, розпочнімо читання з того, що вже пропонують вітчизняні видавці дітям і підліткам.

0+

Качки і вуличні бійки. Наталя Кащак. Погодуй мене (Маміно)

У новій книжці-картонці з серії «Міксуй і вивчай» звірята загубили свої ласощі, тож читачу пропонується знайти правильне зображення смаколика до кожної з десяти тваринок.

Чим харчується панда, а чим метелик, хто з тварин смакує морквою, а кому до душі бамбук? Гортаючи половинки сторінок, дитину можна не лише познайомити з різними звірами та їхніми смаковими вподобаннями, а й вивчати англійські слова. «Погодуй мене» – перша білінгва в цій серії. Слова англійською та українською мовами в ній розміщено ліворуч, а зображення – праворуч.

Тож граючись половинками сторінок, малюк може вивчити 20 англійських слів. Видання відрізняється від попередніх ще й поліграфічним виконанням – тепер обкладинка ще цупкіша, а отже книжка житиме ще довше.

Качки і вуличні бійки. Вікторія Ніколенко, Наталя Кащак. Не-мов-ля (Моя книжкова полиця)

Яскрава книжка для родинного читання. Збірка віршів про любов мами і тата
до немовляти. Усі радощі батьківства зображено в милих і сентиментальних
віршованих текстах. Тут і про перше купання, і про перше слово, перші кроки та
перші досягнення малюка. А цупкі картонні сторінки точно витримають і перший
зуб маленького читача.

4+

Качки і вуличні бійки. Юлія Ілюха. Історії Цвірінька. Ілюстрації: Тетяна Копитова (ПЕТ)

«Історії Цвірінька» – видання для родинного читання, однак маємо відразу попередити, що це не книжка-картинка: обсяг тексту у кожній історії чималий, і загалом текст у книжці займає помітно більше місця, ніж ілюстрації.

«Історії Цвірінька» складається з одинадцяти розділів-історій про юне каченя та його родину. Досить цікаву родину, до речі. Наприклад, «Цвірінькова мама Крянь була дуже незвичною качкою. На відміну від інших качок, які цікавилися квітникарством та куховарством, вона багато часу проводила у своїй майстерні з ремонту качкомобілів». Тож саме мама знайомить Цвірінька з професією качкомеханіка.

З-поміж сюжетів інших історій в «Історіях Цвірінька» – футбол та пошук скарбів, перший день у школі та захоплення цирковим мистецтвом. А починається, звісно ж, книжка оповіддю незвичної появи на світ головного героя. Тож маємо надію, що в гарному виразному батьківському виконанні ці історії сподобаються дошкільнятам.

Качки і вуличні бійки. Катерина Кулик. 12 місяців, або Все про дивовижі року. Ілюстрації: Наталії Шерстюк (АССА)

Ідея ілюстрованої книжки про пори року не нова. Тут авторам і художникам
доводиться змагатися в оригінальності висвітлення теми, сюжетів, персонажів,
ілюструванні. Перчинка книжки Катерини Кулик – у вишуканому стилі.

«12 місяців,
або Все про дивовижі року» – книжка мрійлива, насичена симпатичними метафорами
(інколи дещо перенасичена!) й багата на лексику (тут знову ж тонкий момент:
часом авторка аж надто захоплюється демонстрацією синонімів).

Ідеальна для
читання на сон.

Головні герої – Ведмедик, Їжачок і Заєць, зрідка долучаються й інші звірі.
Сюжет повільний, без наскрізної нитки. Події змінюють одна одну, як хмарки в погожий
день.

Персонажі міркують про життя й погоду, вдивляються в калюжі, обговорюють
кольори осіннього лісу, мріють і п’ють чай, ведуть неквапливі розмови навколо
того, як змінюється природа щомісяця.

Симпатичні ілюстрації в пастельних тонах
виконала художниця Наталія Шерстюк, їй книжка також завдячує інтерактивним
моментом – на кожній сторінці зображено горобця, якого слід відшукати то тут,
то там.

Качки і вуличні бійки. Олег Симоненко, Марія Коваленко. Великий світ і Мала Мавка. Ілюстрації: Марія Пєшкун (Час майстрів)

«Казка про Малу Мавку» – це історія про шлях до самопізнання кожної дитини,
усвідомлення того, хто ти і для чого живеш, хто твої батьки і що вони завжди
будуть поруч.

Звісно, дитина навряд прочитає глибокі смисли, які закладав
автор, але оскільки книжка призначена на вік, коли дітям читають дорослі, то ці
філософські роздуми більшою мірою звернені до них і передбачають проговорення з
дитиною.

За сюжетом дівчинка вирушає в подорож, під час якої допомагає зайченяті,
яке змерзло, мишеняті, що загубило родину, роздивляється Землю з висоти
пташиного польоту, а наприкінці повертається до своєї мами з упевненістю, що та
буде завжди поруч.

Видання містить передмову, в якій видавець переповідає легенду про родових
птахів, що здіймали дітей у небо і показували їм світ, а також трактує значення
імені Мавка. Озброївшись цією інформацією, дорослий читач зможе краще осягнути
глибину авторського задуму і смислів.

Качки і вуличні бійки. Світлана Ройз. Подорож страховиська: книжка-практикум. Ілюстрації: Діана Дубоссарська (Час майстрів)

Терапевтична книжка Світлани Ройз створена для того, щоб допомогти дітям опрацювати тему їхніх страхів. Візуалізувавши на прозорій вкладці свій страх, дитина відправляє його в подорож різними світами. Разом із намальованим страхом книгодрузяка потрапить у світ темряви і світ купання, світ солодощів, друзів, перемог і багато інших.

У кожному світі дитині треба буде відповісти на кілька питань про те, як її страховисько почувається в нових обставинах. За потреби малюнок страховиська можна змінювати, домальовуючи чи стираючи певні деталі.

Під час спільної мандрівки читач може змінити ставлення до того, що його чи її лякає, побачити в новому світлі і, можливо, вже менше боятися.

Качки і вуличні бійки. Надьожна. Пуп (Книгаренька)

Книжка-картинка про красу та прийняття
себе. Здавалося б, тема досить поширена, але цю оповідку вирізняє її головний
герой. Це пуп. Той самий, що є у кожної людини. Пуп мандрує і багато
розмірковує, але зрештою усвідомлює цінність себе самого. Книжковий колорит
створюють незвичайні ілюстрації з елементами колажування.

Качки і вуличні бійки. Олександра Орлова, Надьожна. Ом і Дзень (Книгаренька)

Показово, що вже від першої сторінки перед
нами постає актуальний образ сучасної бабусі – без хустинки, ціпочка й сидіння
на лаві. Тут бабуня особлива, вона – інструкторка з йоги. І саме бабуся популяризує
здоровий спосіб життя.

Загалом, книжка демонструє йогу як захопливу сімейну
гру, у якій кожна поза (асана) асоціюється з упізнаваними предметами або
поняттями. Ілюстрації доступно зображають основні асани, які діти зможуть легко
відтворити самостійно. Такий ігровий момент допоможе зацікавити дитину.

Пізнавальними стануть і йогівських терміни, щоправда, вони написані латинкою. І
хтозна, можливо саме ця книжка про йогу допоможе вам віднайти свій дзень. Ой –
дзен.

7+

Качки і вуличні бійки. Тетяна Винник. Добрик і його пригоди. Ілюстрації: Віталій Бугара (Видавничий центр «Академія»)

Казкова
повістинка про песика, який не мав імені, але дуже про нього мріяв і врешті
його знайшов. Він опиняється в небезпечних ситуаціях, потрапляє у фантастичні
пригоди і небувалі перипетії. Але йому завжди вдається знайти вихід і розгадати
найзаплутаніші загадки, адже він надзвичайно кмітливий, навіть як для
вигаданого песика.

Як виміряти висоту гори? Де вперше можна побачити схід
сонця? – такі загадки спонукають читача до власного пізнання навколишнього
світу і перевірки знань на практиці.

Окрім прикладних знань авторка щедро
збагатила текст метафорами і фразеологізмами: «У нашій країні справ – хоч
греблю гати! Тільки мені води не каламуть, бо так шию намилю, що будеш довго
голову сушити!».

Проілюстрував повістинку Віталій Бугара, додавши їй інтерактивності. На деяких малюнках художник залишив простір для співавторства. З’єднуючи пронумеровані крапки, читач може сам домалювати песику кісточку або тінь.

Ірина Лазуткіна. Єнотик Бо і повітряна куля. Ілюстрації: Ростислав Попський (ВСЛ)

«Єнотик Бо і повітряна куля» – це історія про велику мрію та непрості шляхи
до неї. Єнотик Бо відрізняється від своїх родичів: він не бачить свого
майбутнього у звичному для єнотів полосканні, натомість марить
повітроплавством.

Коли Бо почув про фестиваль повітряних куль, у нього з’явилася
мрія – взяти участь у «Монгольф’єрії», ще й показати світ згори своєму другові
кроту.

Але однокласники Бо також мріють приєднатися до фестивалю, а вчитель
візьме із собою лише одне звірятко…

Дебютна книжка Ірини Лазуткіної наповнена пригодами, пошуками, роздумами та не завжди правильними рішеннями (які рухають сюжет і дозволяють Єнотику здобути власний досвід). Видання прикрашають ілюстрації Ростислава Попського. БараБука вважає, що це цілком гідна уваги історія, втім, вона могла б бути кращою, якби редактори ретельніше попрацювали з текстом і зображеннями.

Юлія Драгун. Як гарно мати друзів (Видавничий центр «Академія»)

Ця збірка казок і оповідань буде до
вподоби тим, хто любить звіряток, пташок, комашок і щиро вірить у дива.

У
книжці тваринний світ оживає й перед читачами постають образи ведмедика,
коника-стрибунця, півника, песика, їжачка та багатьох інших чарівних
персонажів, які знаходять підтримку у друзях.

Тексти подано двома розділами з
відповідними тематичними назвами: «Добро повертається добром» і «Серце зігрітої
пташки». Всі оповідання сповнені дивами, наївністю та добром, яке завжди
перемагає.

11+

Ігор Панасов. Кузьма Скрябін. Ілюстрації: Марія Рубан (Агенція «ІРІО») 

Кожне видання з серії «Видатні українці» розповідає про особистостей, якісвоїми вчинками і досягненнями змінювали світ на краще та надихали до змін інших.
Книжка про Кузьму Скрябіна – одна з таких мотиваційних історій, яка доводить,
що мрія може стати реальністю, якщо дуже прагнути і йти до неї попри всі
перешкоди.

Шлях Кузьми до мрії розпочався ще від садочка і першої іграшкової
гітари. Далі була школа, музична школа, медінститут, армія і довгий шлях до
популярності шоумена і визнання як музиканта. На цьому шляху разом із ним
завжди були вірні друзі, батьки і родина.

Кузьма є гарним прикладом не лише для
майбутніх музикантів – його стосункам із найдорожчими можна повчитися навіть
дорослим. Усі видання цієї серії варто читати разом із дитиною, аби пояснювати
реалії, які зі швидким плином часу вже відійшли в історію, і юним читачам
будуть малозрозумілими.

До того ж сучасним батькам і самим буде цікаво довідатися
більше подробиць із життя їхнього кумира і поділитися з дитиною власними
історіями того ж періоду.

Леонід Глібов. Байки (Книгаренька)

Видання містить добірку з 51 байки Леоніда
Глібова. Ці тексти справедливо вважати класикою української літератури.
Стримане оформлення без ілюстрацій привабить поціновувачів творчості Леоніда
Глібова, а також стане у пригоді вихователям і вчителям. Такий формат книжки
також буде доцільним у межах позакласного читання для молодших школярів.

15+

Сергій Гридін. Дорослі зненацька (ВСЛ)

Розлучення, насильство, війна, аборти, підліткова вагітність, пошуки себе,
дорослішання і відповідальність за нове життя – всі ці складні теми зведені в
повісті. Тимофію п’ятнадцять, він допомагає мамі, працює, часом відвідує школу.

Незважаючи на юний вік, хлопець має шалений успіх у дівчат, проте мріє про
велике кохання. І воно таки знаходить його у вигляді рудоволосої незнайомки.

Еротичні сцени, вуличні бійки, несподівані виклики, що постають перед героями
повісті, надають мелодраматичному сюжету ще більшої гостроти.

Любов Базь. De Profundis (Однокласник)

Журнал «Однокласник» відновив напрям видання підліткових книжок.

І хоч головна редакторка журналу Наталія Степанчук у коментарі для БараБуки зазначила, що найближчим часом поповнювати щойно поновлену бібліотеку «Однокласника» редакція не планує, однак для нашого книжкового ринку підліткова книжка, видана редакцією часопису – цікавий прецедент. Особливо зворушливо те, що відредагувати текст цієї книжки іще встиг Сергій Семенович Іванюк, Легенда дитліту, за версією БараБуки.

«De profundis», тобто «Із глибин» Любові Базь – роман насамперед ґеймерський. Тож він привностить те мислення і ті світоглядні питання, з якими часто стикаються гравці масових багатокористувацьких онлайнових рольових ігор, тобто MMORPG.

І питання ці – власна стратегія та взаємодія з іншими персонажами, стосунки між расами, бачення розвитку цивілізації та роль твого персонажа у ньому.

Читайте також:  Присідання чи жим ногами: що краще?

Однак, на відміну від «Де ESC з моїх халеп» Тетяни Стрижевської, іще однієї нещодавно виданої підліткової книжки про ґеймерство, головна героїня Любові Базь не просто використовує ігри як розвагу та психологічну розрядку.

У «De profundis» світ гри та світ реальності химерно переплітаються, а сни і спогади головної героїні, від імені якої написано роман, допомагають читачам зорієнтуватися в цьому плетиві.

Окремо хочеться відзначити чудову роботу літературної редакторки видання Валентини Яківни Митрофанової.

Print Form

«Качки» у вуличній бійці. Переваги та недоліки

Качки і вуличні бійки.У цій статті мова піде про ще один розповсюджений міф про бодібілдерів, пауерліфтерів, просто, так званих «качків». Про який – дізнайтесь нижче.

Чи чули ви про те, що «качків» у бійці луплять навіть хирляві хлопці, які займаються будь-яким видом бойових єдиноборств? Або те, що «качки» повільні та незграбні, і поки вони замахнуться нормальний боєць вже їх вкладе «спати»?.

Знайомі слова? Напевно кожен чув щось подібне, але задумайтеся від кого ви це чули? Той, хто це сказав напевно сам ніколи не виходив один на один проти хлопця набагато міцнішого його самого.

Якщо мова йде про спаринг на рингу, то так – за правилами даного виду спорту боєць легковаговик зможе здолати тяжа і то, лише по очкам. Але якщо ми говоримо про вуличну бійку, то тут вже справа зовсім інша. І ось чому:

На вулиці немає м’яких рукавичок, шоломів і будь яких правил – тут головну роль відіграють фізичні показники бійця. Подумайте самі: виходить боксер професіонал вагою 70 кг., а навпроти нього виходить дядя культурист, який важить 120 кг. і штангу від грудей тисне 250-ти кілограмову. Хто переможе? Непевне – відповідь очевидна.

І не потрібно говорити про якісь прийоми або боксерську техніку, оскільки, якщо ви самі хоч раз билися на вулиці, то повинні розуміти, що справжня вулична бійка істотно відрізняється від того, що ми бачимо в американських бойовиках. Тільки там один боєць, використовуючи техніку, напрацьовану роками і різні прийомчики, ложить штабелями цілу ораву вуличних хуліганів.

Все це не так, насправді, «качки» в бійці мають величезну перевагу – фізичну силу і вагу. Слід розуміти що сила удару прямо залежить від маси руки, а маса руки-це в основному м’язи.

Також, можливість нокаутувати важку накачану людину різко знижується. Поставити блок проти удару 100-кілограмового громили, все одно що поставити руки під удар кувалдою.

Навіть через блок такий удар буде дуже відчутний.

Що стосується багатьох міфів, про те що качки в бійці дуже повільні і незграбні, то трохи правди в них є, але все таки велика частина – всього лише міф. Так, підняття важких предметів вкорочують м’язові волокна і роблять м’язи закріпаченими, від того і удари повільніші і рухи трохи незграбні, однак, цього можна уникнути, якщо після кожної вправи виконувати розтяжку м’язів.

Для вуличної бійки не потрібні особливі прийоми, так як на вулиці більшість з них просто не працюють. Досить тренувати силу удару і деякі його різновиди – бічний, прямий, аперкот – це з великою ймовірністю стане в нагоді у вуличній бійці.

Також слід пропрацювати навички боротьби та її самі найпростіші прийоми, на випадок якщо сутичка придбає горизонтальне положення.

Але боротьба знадобиться лише в тому випадку якщо супротивник також буде чималим, в іншому випадку фізична сила вирішить все – ви і так «поламаєте» свого опонента.

На цьому все, але, все ж таки, не забувайте, що кращий спосіб вирішити конфлікт – це все ж переговори, але якщо ситуація до цього не схиляється, то використовуйте ваші навички по максимуму. Перемагає найсильніший!

І як бонус, відеоролик, який, впринципі, може проілюструвати дану публікацію 😉

«Якщо Вам хтось скаже, що на передовій не страшно – він або хворий, або говорить неправду»

Протягом сімох ротацій військові Повітряних Сил захищали позицію «Зеніт», яка розташована за 1,5 кілометрів від Донецького аеропорту. На висоті  пліч-о-пліч стояли молоді бійці та досвідчені офіцери.

Серед них – Василь Півуш, позивний «Штиль». Статний офіцер з пронизливим поглядом пройшов дві ротації у зведеному загоні Повітряних Сил ЗСУ.

«Штиль» – один з тих, хто обороняв Донецький аеропорт у його найгарячіші дні.

22 січня 2015 року українські військові розбили біля «Зеніту» велику колону ворожої техніки. А вже 26 січня відбувся штурм шахти «Бутовка». Ця шахта, зайнята ворогом, була стратегічним місцем поблизу аеропорту. На той час з території самого аеропорту «кіборги» вже відійшли.

«Штиль» разом із товаришами по службі на передових позиціях у зоні АТО

«На височині шахти постійно працювали снайпери та корегувальники вогню. У величезному залізничному депо було велике скупчення бойовиків і їхньої техніки. На териконах, у підземеллях, добротних цегельних приміщеннях – вогневі точки. І ось хлопці з 95-ї десантної бригади пішли на надскладний штурм. Місцевість – як на долоні», – згадує «Штиль».

Ворог зустрів українських вояків шквальним вогнем. Але артилерія 55-ї бригади працювала як годинник. Тоді ж, розповідає Василь Півуш, стався в нагоді американський прилад контрбатарейної боротьби. Він «бачив» кожну ворожу вогневу точку та став справжніми «очима» для бійців.

«Бій був страшний, у «крилатої піхоти» були загиблі, багато поранених. Наш танк розстріляв спостережний пост корегувальників та снайперів. В депо йшли вуличні бої. А наші «гасили» вогонь ворога», – розповідає офіцер.

Взимку 2015 року на позиціях «Дикої качки»

Увечері над шахтою піднявся український прапор. Тоді «кіборги» взяли у полон 12 бойовиків, серед них – двох кадрових російських військових. Були й колишні «афганці», захоплені ідеями «русского мира».

З гордістю «Штиль» згадує й дні іншої своєї ротації. Сміється, пригадуючи, як «Правий сектор» розважався, жартуючи над сепаратистами.

«З поверненням шахти під наш контроль противника взяли за горло. Влітку наші сусіди з шахти «Бутівка», яку тримав «Правий сектор», жартома запускали до «сєпарів» з копра шахти повітряні кульки чорного та червоного кольорів та кольорів прапору України. Ті біснувались, відкривали вогонь, але не могли збити, наче ті кульки броньовані», – ділиться солдатським гумором Василь.

«Штиль» сумно оцінює те, як розгортались події після встановлення перемир’я. Каже: до чергових Мінських угод сили АТО могли відповідати на вогонь ворога. Коли ж усе важке озброєння відвели, російські танки та інша техніка неодноразово виїжджала на злітну смугу аеропорту і била впритул.

«У хлопців лише легке озброєння. Поки запросиш вогонь… І ще й невідомо, чи дозволять стріляти у відповідь. Та й що зробиш автоматом проти танка? У грудні вже 2015 року на міні підірвалась й наша БМП. У ній загинув мій побратим Малиш з 93-ї окремої механізованої бригади», – з болем каже Василь Півуш.

Василь Півуш разом із товаришами

У Львові військовослужбовці Повітряного командування «Захід», які повернулись з передової, зустрілись з учнями школи, де колись вчився сам Богдан Хмельницький.

Офіцери змогли розповісти дітям, чим насправді є війна. Окрім цього, військові дякували дітям за моральну підтримку.

Звичайні дитячі малюнки, які передавали на передову, повертали цим суворим чоловікам надію та жагу до життя в найважчі, майже безнадійні, моменти.

Вояків вразили геть недитячі запитання: як ставилось до військових Збройних Сил України місцеве населення, чи є в нас сили відкинути ворога з нашої землі остаточно? На питання 10-річного хлопця «Чи бувало страшно на передовій?» відповідав Василь Півуш.

«Якщо Вам хтось скаже, що на передовій не страшно – він або хворий, або говорить неправду.

Але страх на війні буває різним: є панічний страх, який перетворює людину на нікчемність, а є розумний страх – обережність, дана Богом, яка вчасно захистить тебе.

Я вірю, що ми зможемо захистити нашу Країну, та вашому поколінню не буде нагоди випробовувати себе на міцність таким чином», – впевнений офіцер, який є батьком чотирьох дітей.

Про себе «Штиль» розповідати не любить. Більше говорить про побратимів. Але Василь Півуш й сам має не аби які заслуги перед країною.

Указом Президента України за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, вірність військовій присязі майора Василя Півуша нагороджено медаллю «За військову службу Україні».

До річниці битви за Донецький аеропорт «кіборги» збираються разом, щоб згадати усіх героїв –  мертвих, живих, усіх, хто ділив набої та ковток води із друзями. Нині позиції «Дикої качки» під Донецьким аеропортом займають бійці інших частин ЗСУ. «Дика качка» на фронт вже не виїжджає —немає команди. Мовляв, не настільки гостра потреба.

«Але захисники неба готові за першим наказом знову стати у ряди та боротись за нашу країну на передовій не тільки в небі, а й на землі», – підсумовує офіцер Василь Півуш.

Шовковський: «Агент сказав, що «Динамо» готове обговорювати трансфер будь-якого гравця, крім мене»

​Екс-голкіпер київського «Динамо» в шоу «От души в душу» розповів про пропозиції від інших клубів, вуличні бійки, свої мотоцикли, випадок, за який соромно та чому не дає милостиню.

– Чому вся кар'єра в одному клубі?

– Був період, коли я сам хотів піти, але не пішов. Це було в 2008-му, коли «Динамо» виграло чемпіонат і Кубок України. Тренером був Сьомін, грав Станіслав Богуш. Я для себе вирішив, що в 33 роки бути другим воротарем нецікаво.

Тим більше, що через півроку закінчувався контракт. Прийшов з цими думками до Ігоря Суркіса і сказав, що новий контракт не буду підписувати. Він сказав: «Не поспішай, почекай трохи». Президент клубу сказав: «Не поспішай. Почекай ще із рішенням».

Вочевидь, він знав більше.

Пізніше вийшло, що Юрій Сьомін був змушений піти. При Газаєві я вже почав грати. Сьомін, через якийсь час повернувся, і я знову пішов до Суркіса із твердженням, що краще мені піти… Але цього разу я вже грав при Сьоміні.

– Епізод із життя, за який соромно?

– В 1994 році ми грали гру ЛЧ в Парижі. Ми, 7-8 гравців, київського «Динамо» їдемо в ліфті. Заходить дві жінки – старша і молодша. Ми ризикнули прикинути, що це мати і дочка, яка вже є повнолітня. Ми стоїмо і дивимося на красу цих двох жінок. Кожен говорить: «Я б їй дав».

І так говорять всі. Двері відкриваються, вони виходять і молодша говорить: «Я б нікому не дала». Ми думали, що вони не розуміють російської мови. Мені було дуже соромно. Цей епізод мене багато чому навчив. При сторонніх людях я більше ніколи не висловлював подібні думки.

– На морозі прилипав язиком до заліза?

– Ні. В дитинстві це пройшов. Побачив це зі сторони і не хотів повторювати. Залишився відбиток в пам’яті, що язиком до металу на морозі торкатися не варто.

– Яка найяскравіша вулична бійка?

– Як в нормального хлопця із Оболонської школи в мене було багато бійок. Якось я ввечері повертався із дівчиною і до нас підійшли двоє. Один дістав ніж. Все відбулося дуже швидко – сили в мене достатньо. В руках теж. Я потім сам злякався дуже. Вдарив одного з ноги і наступив на руку. Інший так втікав, аж п’яти блищали. Думаю, побив багато рекордів. На Оболоні, так точно.

– Чому не схожий на байкера?

– Є в мене і шкіряна жилетка, і не шкіряна. Є й не один мотоцикл. Скажу чесно, що ця остання мода із бородами після перемоги Кончіти Вурст на Євробаченні – не моє, а борода – не чоловіча справа. А зараз в мене не борода – це небритість.

Читайте також:  Заборонені вправи для новачків

– Скільки мотоциклів у гаражі?

– Три: Індіан, Харлей і БМВ. Це задоволення і насолода. Зовсім інше відчуття, коли їдеш. Я не афішував своє хоббі, коли грав.

– Хто виносить футболістів з поля на ношах?

– На кожному матчі присутня швидка допомога. Є працівники стадіону, які це можуть зробити. Так, я бачив всякі смішні відео, які обігрують цей момент. Різні індійські фільми, де гол забив і поїхав по всьому полі. Взагалі, з індійських фільмів можна посміятися.

– Від яких клубів були пропозиції?

– Офіційних пропозицій я в руках не тримав. Ходили чутки про варіанти з «Валенсією», лондонським «Арсеналом», «Пармою» і навіть «Баварією».

В один день мій агент сказав мені, що «Динамо» готове обговорювати трансфер будь-якого гравця, крім одного – мене.

– Займалися браконьєрством?

– Ні. Я був на полюванні на диких качок.

– Яка максимальна швидкість була на мотоциклі?

– На обгоні – 180. А так – 140 на автобані.

  • – Де татуювання?
  • – Були думки з приводу тату, але не знайшов ієрогліфа, сенсом якого були б гармонія і сила.
  • – Подаєш милостиню?

– Ні. Я не вітаю жебрацтво. Ми ходимо на закупочні дні в одне місце, де є жінка, яка своїми руками робить різні речі. Ми в неї нічого не купуємо, але залишаємо гроші. Далі сидить бабуся, яка продає сірники. Я візьму в неї три коробки сірників і дам її суму в тисячу разів більше. І допомагаю постійно.

Хочу бути впевненим, що гроші, як даю, підуть саме тій людині. В мене був момент, коли підійшов чоловік і попросив допомогти. Я погодився, але сказав, щоб він помив мені машину. Дав би йому набагато більше, ніж за мийку. Він відмовився. Я хотів, щоб він ці гроші не отримав, а заробив.

Йому це було не цікаво.

Час «тітушків»?

Один дотепник сказав, що за останні кілька років Україна пройшла шлях від «тушок» до «тітушок» (власне, треба було би «тітушків», але так звучить красивіше), маючи на увазі політичну проституцію народних обранців, які з 2010 року почали відкрито торгувати собою і своїми депутатськими  мандатами, і вуличний фізичний терор проти політичних опонентів, свідками чого ми стали нещодавно.

Цей вираз «тітушки» пов'язаний з прізвищем головного фігуранта судової справи про побиття журналістів Вадима Тітушка на прізвисько «Румун». Як стало відомо, його адвокати вимагають заборонити судовим рішенням вживати прізвище їхнього клієнта як загальну назву.

Це все одно, як заборонити такі загальні назви як «сталіністи», «гітлерівці», «денікінці» й таке інше.

Подобається панові Тітушку чи ні, але він уже ввійшов в аннали історії, ставши в певному сенсі історичною постаттю, як, приміром, той французький капрал Шовен, від прізвища якого утворилося поняття «шовінізм».

Справді, ми спостерігаємо нині ціле явище, феномен життя України, коли молоді спортсмени, маючи певний стимул (не будемо казати про гроші, напевно «за спасибі», адже пани спортсмени люди дуже «ідейні») фізично карають опозиційних до чинної влади осіб.

Ці фанати фізичної досконалості, «качкИ» (не плутати з кАчками), як їх часто називають в соціально близькому середовищі, напрочуд зручні для режиму.

Якщо за дії МВС, СБУ, прокуратури, внутрішніх військ владі доведеться так чи інакше відповідати, то «тітушки» – вони нібито самі по собі, начебто некеровані зграї молодиків, які за власним натхненням б'ють тих, хто не любить владу Партії регіонів.

Цих зграй режим завжди може легко зректися (особливо, якщо будуть ексцеси, приміром, убивства), а деяких «тітушків» навіть здати, судити й посадити, щоб підтвердити власну «непричетність» до їхніх «подвигів». Це ж, зрештою, «гарматне м'ясо» політики…

Для кого вони становлять цінність? Міліціант, офіцер СБУ – то зовсім інша справа, там відносини формалізованого характеру – васал–сюзерен.

Там якщо вождь сьогодні здасть представника цих структур, то завтра ці структури якщо й не здадуть «великого брата», то цілком можуть показати всю силу й міць саботажу в інтересах власної корпоративної безпеки.

За будь-які вчинки зграй «тітушків» можна не нести жодної відповідальності, в крайньому разі влада завжди може підставити панів спортсменів та їхніх тренерів, однак корисну для режиму справу вже буде зроблено.

Чимало з того, що Партія регіонів робить сьогодні, можна розглянути як підготовку до подій 2015 року. Влада, на відміну від опозиції, зробила висновки з успіхів і провалів Помаранчевої революції.

Під час президентських виборів, що очікуються, «тітушки» разом із синьо-білими «майдан-арбайтерами» можуть легко заблокувати всі стратегічно важливі вулиці й площі українських міст, унеможлививши повторення подій 2004 року, про що так мріє безініціативна і некреативна опозиція.

А коли людей почнуть бити тренованими спортивними кулаками, охочих майданити стане помітно менше. Не треба забувати, що Майдан-2004 був унікальним збігом багатьох сприятливих обставин, зокрема, київська міська влада спочатку була нейтральною, а згодом почала відкрито підтримувати «помаранчевих».

Отже, без контролю над столицею з боку опозиції жодні протестні акції в 2015 році не мають перспективи. Проте опозиція ще й досі не визначилася з тим, хто ж має стати її висуванцем на посаду міського голови Києва.

А її спроби припинити діяльність нелегітимної Київради виявилася однозначно провальними (через елементарну неорганізованість і політичне аматорство). І це в місті, до носіями опозиційних настроїв є абсолютна більшість населення! Треба їм більше думати про долю країни, ніж про свої власні кар'єрні перспективи.

«Тітушки», звісно, не є суто українським витвором. Аналогів таких «бригад» в історії можна знайти чимало. Найбільш показовими цьому контексті є дії у НСДАП у Німеччині наприкінці 20-х, на початку 30-х років ХХ століття, а дещо раніше фашистської партії Беніто Муссоліні в Італії.

Дуче активно вдавався до використання неформальних силових груп проти супротивників у політичній боротьбі, але особливу увагу приділяв усіляким бунтівним журналістам.

А хвацькі молодики, досвідчені професіонали могли за кілька хвилин змести будь-який пікет, розсіяти мітинг чи демонстрацію, залякати будь-які збори.

Ідеологом німецьких нацистів щодо боротьби за вулицю був Йозеф Геббельс, гауляйтер Берліна.

Саме він закликав своїх «партайгеноссен» до встановлення абсолютного контролю над публічним простором: «Вулиця має бути нашою!» Проте нацисти не мали жодної потреби приховувати свої дії та дотримуватися якогось демократичного політесу, хоча послугами кримінальників не гребували. До речі, через масові бійки влада заборонила діяльність НСДАП і СА (штурмові загони) в столиці Німеччини. Але нацисти не розгубилися і діяли під виглядом усіляких спортивних(!!!) і науково-дослідних клубів. Штурмовики розпочали терор проти всіх опонентів, як лівих, так і центристських. Вони поступово привчили публіку, що тільки нацисти мають право на вуличні акції, а решта може розраховувати хіба що на важкі тілесні ушкодження.

Так само діяли їхні конкуренти – комуністи. Але комуністичні хулігани, «червоні фронтовики» Ернста Тельмана повністю програли «брунатним фронтовикам» Адольфа Гітлера.

А це означало, що в умовах Веймарської республіки, можливість користатися благами демократії (вільні мітинги, демонстрації, пікети, публічна агітація тощо) була неподільно монополізована нацистами.

Свобода нібито є, але спробуй вийти на вулицю під антинацистськими гаслами, адже негайно з'являться міцні хлопці з багатющим досвідом фізичного впливу на опонентів.

Захоплення вулиць німецьких міст значною мірою передвизначило перемогу НСДАП у Німеччині в загальнонаціональному масштабі.

Требі думати, що такий цінний досвід із «тітушками» Партія регіонів набула якраз у контексті її рішучої боротьби проти «фашизму»… Але ПР уже сьогодні почала системну роботу щодо встановлення свого домінування в публічному просторі, на вулицях міст України. Цей серйозний крок, здається, непомічений опозицією, хоча останнім разом під Київрадою опозиційні лідери мали б дещо в цьому сенсі відчути на власних боках і спинах…

Неважливо, що станеться з цими конкретними «тітушками». Завтра з'являться нові, інші, «гарматного м'яса» вистачить. Навіть якщо остаточний, після всіх апеляцій вирок буде проти «тітушків», опонентам не варто радіти, бо навряд чи режим відмовиться від «ноу-хау», що на загал себе виправдовує і ні на яку протиотруту з боку опозиції ще не наразилося…

Любери

Цю статтю потрібно вікіфікувати для відповідності стандартам якості Вікіпедії. Будь ласка, допоможіть додаванням доречних внутрішніх посилань або покращенням розмітки статті. (грудень 2013)

Лю́бери або любера́ — підлітковий рух, що виник в місті Люберці, Московської області наприкінці 70-х років XX століття і існував до 1990-х років у багатьох містах СРСР.

Назва походить від міста Люберці, де зародився рух. Любера́ займалися культуризмом в підвалах (“качалках”), рукопашним боєм, боксом, плаванням, бігом, стрибками та іншими видами спорту.

Активно пропагували здоровий спосіб життя. Ворогували з неформалами: хіпі, панками, металістами тощо.

Жорстка система тренувань і подальшого відбору та суперництва дозволила їм розвинути високу боєздатність.

Рух отримав популярність у середині 80-х і набув широкої популярності серед певної частини молоді СРСР після появи в 1987 статей у всесоюзних ЗМІ: “Контора люберів” в журналі ЦК КПРС “Вогник”[1] і “Люберці при світлі ліхтарів” в тижневику ЦК ВЛКСМ “Співрозмовник”.[2]

Існує непідтверджена думка, що зародження руху було інспіроване ідеологами ЦК КПРС як структура контролю за молоддю та «здорова» альтернатива комсомольській організації, «штучність» створення і підтримування якої була на той час вже очевидною. Цим пояснюють вседозволеність «качалок» та підпільних секцій рукопашного бою, на які у Люберцях «закривали очі».

Історія

Можна виділити два етапи історії виникнення і розвитку люберів:

  • Друга половина 70-х (перша хвиля), у 80-х (83-й) почалося об'єднання.
  • Середина 80-х (друга хвиля). З 1989 р. рух став розпадатися і в 1990-му припинив своє існування.

На їх місце прийшли підлітки зі значками Леніна, але Люберами вони однозначно не були. Після розпаду руху, ряд його активних учасників стали, в основному, робітниками на заводах, вступили до інститутів, зайнялися бізнесом, деякі пішли в кримінал. На даний момент багатьох немає в живих. Основна озвучувана мета — підготовка до служби в армії.

Зародження і розвиток

Люберці були одним із центрів столичного регіону, де в 1970-80-ті роки на хвилі підготовки до Олімпіаді-80, за підтримки місцевої влади, активно розвивалися школи силових видів спорту. У моду увійшло захоплення культуризмом, який, незважаючи на формальну заборону, активно розвивався в місті.

Перший тренажерний зал появився на вулиці Миру 7а, потім в міському палаці культури відкрилася знаменита СДЮШОР з важкої атлетики, виникли кілька атлетичних клубів.[3] У 1983-1987 роках в СПТУ ім.

 Гагаріна на уроках фізкультури використовувалися силові гімнастичні вправи і робота зі штангою як експеримент з метою розвитку силових якостей допризовної молоді.

Масовий рух люберів виник наприкінці 1970-х років, коли Люберецька молодь з територіальних груп почала поступово об'єднуватися в єдину спільноту.

Підґрунтям до об’єднання люберецьких став розвиток та поширення культуризму, що згуртував раніше розрізнені групи на базі захоплення спортом.

З самого початку в русі сформувалися дві групи: “спортсмени” — люди, які цілеспрямовано займаються спортом і дещо дистанціюються від вуличного життя, і “хулігани” (поділ дуже умовний), для яких спорт не був ціллю. При цьому, перші у других користувалися беззаперечним авторитетом.

Наступною суттєвою причиною, що спонукала молодь до об’єднання, була обмеженість в реалізації вільного часу люберецької молоді і викликані цим поїздки до столиці, де можливостей було значно більше.

В основному, це місця молодіжного масового відпочинку в Москві (великі парки, дискотеки, кафе).

У ряді випадків ці поїздки призводили до конфліктів з московськими молодіжними групами визивної зовнішності (довге волосся, «нестандартна» стрижка, імпортні взуття та одяг із «лейбами» — особливо, джинсовий).

Читайте також:  Як присідати глибше?

Чималу роль у формуванні субкультури люберів зіграла поява на початку 1980-х років невеликих груп неофашистів, які періодично організовували різні виступи (наприклад, 20 квітня 1979 і 1981 років, приурочені до дня народження Гітлера).

20 квітня 1982 на Пушкінській площі відбулося перше масове зіткнення люберів з московськими неофашистами, що закінчилося рукоприкладством.

За неперевіреними даними допомогою люберчан частково скористалася московська міліція, яка також збиралася розганяти неофашистів.[3]

Після цього інциденту рух люберецької молоді набув також антифашистську і патріотичну спрямованість.

Певний шар люберецької молоді почав розцінювати свої поїздки в Москву як специфічну “боротьбу за ідею”, яка, фактично, зводилася до боротьби з молодіжними рухами «зухвалої» поведінки та незвичної зовнішності і, на думку люберів, тих, що претендують на “господарів” молодіжного середовища столиці.

У цьому плані любери виступали антиподами всіляким групам “неформалів”, консерваторами, що підтримують усталені системи цінностей і пропонують ще й свої ідеї щодо попередження алкоголізації молоді. У зв'язку з цим, на початку 1980-х любери користувалися вельми лояльним ставленням правоохоронних органів, також боролися з найбільш активними групами “неформалів”.

Правда, не всі любери керувалися у своїй діяльності ідеологічними мотивами. Близько половини з них не надавали поїздкам до Москви будь-якого “ідейного” характеру і вели спосіб життя, цілком типовий для радянської молоді того часу.

До середини 1980-х помітна поява у люберів своєї символіки, гімну (“Народилися ми і виросли в Люберцях, центрі грубої фізичної сили, і ми віримо: мрія наша збудеться, стануть Люберці центром Росії … Будь ти чорний, як антрацит, навіть вночі не сховаєшся ти. Застосовуємо ми свій геноцид, проти всякої блатної ліміти.

“) Дана фраза гімну показує жорстке ставлення люберів до криміналізованої і хуліганізованої сільської молоді, змушеної довго працювати в Москві на непрестижних роботах заради столичної прописки). З 1986 р. появився термін “любери”, що замінив більш прозаїчне “люберецькі”.

Тоді ж рух почав розростатися — тепер уже в Москву групами їздили не лише люберчани, але й жителі інших міст ближнього Підмосков'я. Крім того, місцями діяльність люберів почала набувати жорсткий хуліганський характер по відношенню до неформальних об'єднань, при цьому все частіше стали виникати бійки із смертельним результатом.

Ставлення міліції до люберів змінилося — тепер вона зайняла більш жорстку позицію, оскільки ситуація починала виходити з-під контролю.

1986 рік — кінець 1980-х

До 1986 року діяльність люберів ніяк не висвітлювалася в пресі. Широка громадськість вперше дізналася про Люберів в червні 1986, після замітки в газеті “Радянська Росія”.

У замітці повідомлялося, що ввечері 9 травня по Червоній площі розгулювала колона молодих людей, які хором скандували “Люберці! Люберці!”.

З осені того ж року про них почали писати більшість центральних радянських газет і журналів (зокрема, “Комсомольська правда”, “Вогник”,”Ленінський прапор”, “Літературна газета”).

Дані статті призвели до того, що субкультура “вийшла на новий рівень”. Якщо раніше це були всього лише молодіжні групи, об'єднані спільними ідеями, діяльністю та символікою, то з кінця 1986 року любера стали “офіційно визнаними”. Знову ж, завдяки пресі, слово “Любер” поширилося по всій країні і стало прозивним, в народі люберів поважали. [4]

До весни 1987 “люберство” “увійшло в моду”.

Крім люберецької молоді, “Люберами” стали називати себе і симпатизували їм молоді люди з околиць столиці, з промислових міст і селищ з різних районів Підмосков'я, яких представники неформальних молодіжних об'єднань назвали “Любер супутньої хвилі”.

Тобто, слово “Любер” стало вживатися для позначення представника певної субкультури, незалежно від місця його проживання.

Правда, для багатьох з них “люберство” було виключно віянням моди — найчастіше, воно обмежувалося носінням картатих штанів, відвідуванням тренажерних залів і висловленням підтримки Люберам. Разом з тим, “масовість” виїздів до Москви різко підвищилася. Якщо в 1985 році, за спогадами колишніх люберів, чисельність груп не перевищувала 300 осіб, то 14 лютого 1987 московська міліція зафіксувала групу близько 600 чоловік.[4]

У Люберецькім ДК “Іскра” на зустріч із журналістами в 1987 р. зібралося понад 1000 качків різного віку, не вистачило місця в залі і частина присутніх стояла в вестибюлі і на вулиці. Любери, яким було надано слово, жорстко висловлювалися з приводу статей про них у пресі, вважаючи половину вигадкою і провокацією.

У самій Москві тим часом відбувалися сутички люберів з неформалами різних течій, ініціаторами цих сутичок були саме любера. Під час рок-концертів у столиці накачана молодь з хуліганських спонукань вступала в сутички з їх учасниками. У відповідь неформали (в основному металісти) великими групами здійснювали виїзди на Арбат і Калінінський проспект (нині вул.

Новий Арбат), де біля деяких кафе були традиційні місця збору угруповань з Люберців, з метою з'ясування стосунків шляхом рукоприкладства. Влітку основне місце збору люберецьких — пляж люберецкого кар'єру (Великий і Малий кар'єри). Білий пісок, чиста вода приваблювала качковські компанії. Тут, зазвичай, проходили показові виступи.

Любера періодично заплигували на турніки або бруси, показували високі спортивні результати.

Молодіжні групи, аналогічні люберецьким, почали з'являтися і в інших містах Радянського Союзу, наприклад, в Ленінграді. З'явилася мода на люберів по всьому СРСР. Це була відповідь молоді на появу масових проявів неформальної культури.[4]

На початку 1987 року неформальна московська молодь почала активно об'єднуватися для боротьби з Люберами. Любера не були однозначними агресорами — скоріше це було «спортивно»-хуліганське протистояння молодіжних угруповань та порівняно невеликих боєздатних груп люберів із численнішими угрупуваннями.

Найбільш організовану “відсіч” Люберам давали металісти. В кінці зими — початку весни 1987 стало відзначатися різке зростання активності цього протиборства. 21 лютого в різних частинах міста Москви (біля станції метро “Нагірна”, на Арбаті, на вул. Єлецькій, на вул.

Народного Ополчення) спостерігалося скупчення груп молоді, які вдалося розосередити зусиллями міліції. 22 лютого група чисельністю близько 1000 чоловік зібралася в ЦПКіВ ім. Горького з метою з'ясування стосунків, також відзначалися скупчення молоді в Москворецькому, Краснопреснєнському та Свердловському районах, а також у метрополітені.

1 березня в Москві, на Садовому кільці, зібралося близько 1000 молодих людей, які збиралися йти бити люберів. Через кілька днів ситуація повторилася біля Київського вокзалу. Важкий бій був на Кримському мосту, багато народу з обох сторін було скинуто в річку. Був випадок, коли до парку Горького підійшов натовп близько 3 тис. чоловік.

Щоб уникнути масових бійок, у ці дні московська і обласна міліція ставила кордони проти приїжджаючої молоді на підмосковних залізничних станціях Ухтомського, Люберці і Томіліно. Крім того, кордони були виставлені біля станції метро “Жданівська” і на зупинках автобусів. Електрички перевірялися посиленими нарядами міліції.

Люберецким УВС і міськкомом комсомолу проводилися рейди по підвальних спортивних залах міста. Міліцейські чиновники намагалися заспокоїти населення через пресу.[4]

Після 1990-х. Розпад

Наприкінці 1989, з початком політичних і економічних катаклізмів і розпадом СРСР, рух пішов на спад — в нових умовах ідеї люберства стали неактуальними.

У кримілізованої частини люберів з'явилися інші мотиви – не «ганяти» металістів, а «придавити капіталізм» у лиці приватного бізнесу, що почав зароджуватися у ті часи.

Частина люберів пішла в «спокійне» життя, а частина “сиділи” за кримінальну діяльність, влившись у ряди Люберецьких та інших злочинних угруповань. На думку самих люберів, кримінал забрав найспортивнішу та найбоєздатнішу частину їхніх товаришів.

Решта ж люберів попросту розсудливо увійшли в нове життя звичайними громадянами. На сьогодні люберів, як таких, у Росії практично не залишилося. Спогади про них зберігаються тільки в піснях ряду виконавців російського року і деяких фільмах тих років.

Валерій Каришев, адвокат у кримінальних справах та автор книги “Люберецкі: качалки, рекет, дах”, яка вийшла в серії «Адвокат мафії», так описує долі колишніх люберів:[5]:

« Кто-то погиб. Кто-то ушёл на зоны. Кто-то стал нормальным бизнесменом или просто служащим. Ну а кто-то остался бандитом в той самой люберецкой ОПГ и погиб. »

Станом на 2009 рік Люберці вже не входять у трійку найбільш криміногенних міст Підмосков'я.[6]

Одяг

Любери воліли носити вільний одяг: широкі штани. У зимовий час надягали обтягуючі в'язані шапочки, білі шарфи.
“Характерна уніформа” люберів: широкі картаті штани, шкіряні куртки або “аляски”, білі сорочки і вузькі чорні краватки. Як головний убір довго протрималися картаті кепки.

Через носіння картатих штанів і кепок самих люберів іноді називали “Картаті”.

Згодом, штани в клітинку (однак, тільки вузькі) перейняли представники інших субкультур, таких як рокери, панки та інші (хоча б тому, що на самому початку 80-х років в Європі штани в синю, червону або інших кольорів клітинку вже носили виконавці панк-року і його шанувальники, наприклад, група The Exploited).

Музика

У плані музичних пристрастей люберів нічого не відрізняло від решти молоді. Самі вони в основному слухали шлягери 80-х, хоча деякі з них зізнавалися, що “люблять послухати метал”, але не визнають зовнішнього вигляду представників західних субкультур.
Згодом (до кінця 1980-х) до неї додалися музика груп “Любе” і “Дюна”.

Гітарист популярної радянської групи «Арія» Володимир Холстінін, що грала музику в стилі “метал”, уродженець Люберців, а сама група наприкінці 1980-х давала концерт у Люберецькому палаці культури. Концерт зібрав декілька сотень місцевих жителів і обійшовся без ексцесів та конфліктів з представниками люберів.

“Хеві-метал” і “хард-рок” в тому числі Deep Purple, Ozzy Osbourne і т. ін.

слухали досить багато люберів, причому не “сурогатні” (з інших населених пунктів), а справжнісінькі — з Люберців, і ті самі, які їздили в Москву «поганяти волосиста» (як це було прийнято називати в їх середовищі).

Можливо, це знайшло відображення в знаменитій пісні групи “Зоопарк” “Гопники” (“Хто слухає” хеві-метал “,”Арабесок” і “Оттаван”? ..)

Більшість з них слухало те ж, що і більшість радянської молоді, тобто все, що було модно — зокрема Modern Talking, італійців, Барикіна, Любе, Арію, починаючи з 1987-1988 років – Кіно і Наутілус Помпіліус.

Пісня гурту ДДТ “Мама, я любера люблю” була виключно популярна в Люберцях з моменту своєї появи. Користувалися популярністю всякі пізньорадянські попсові групи-одноденки (наприклад, “Ласкавий бик”), а наприкінці 1980-х – Сектор Газа.

Були й такі, хто слухав Зоопарк.

Відмінні риси

Відмінними рисами люберів були:

  • Заняття спортом (культуризм, рукопашний бій, біг, стрибки, плавання, боксування на рукавичках). Любера змагалися всередині качалок та влаштовували “міжкачалочні” змагання. Будували турніки і спортивні майданчики. Високі спортивні досягнення та «перемоги» у бійках із неформалами високо цінувалися, причому, неприйнятним було прикрашування та перебільшування таких «подвигів».
  • Різке несприйняття «капіталістів» і західних субкультур, в основному — панків, металістів та інших представників молодіжних субкультур, та тих, хто проявляє агресію до оточуючих. До цього ж, різке несприйняття курсу уряду на «розрядку» і співпрацю з капіталістичними країнами.
  • Формула люберів — побий того, хто зібрався натовпом бити інших.

Досить образно вищенаведені відмінні риси оспівані у знаменитій пісні групи Любе «Люберці». У пісні прославляється молодик, який іде по окружній дорозі сам до Люберців, не боячись груп металістів, які курсували у тому районі на мотоциклах, озброєні ланцюгами, щоб «зловити любера», і який часто «розганяв» величенькі компанії таких «мисливців» голіруч.

Джерела

  1. ↑ Яковлєв В.Е. Контора люберов // Огонёк. — М, 1987.
  2. ↑ Олександр Купріянов. Люберці при світлі ліхтарів // щотижневик «Співбесідник» : додаток до газети «Комсомольська правда». — М, 1987.
  3. а б Громов Д. В. Любера: субкультура кризисной эпохи (рос.)
  4. а б в г Хроніка / 1987 / субкультурна (рос.)
  5. ↑ Куда уходят любера Архівовано 20 квітень 2008 у Wayback Machine. (рос.)
  6. ↑ Названы самые криминогенные города Подмосковья. Недвижимость Mail.Ru. Архів оригіналу за 2012-10-17. Процитовано 2015-12-08.  (рос.)

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.


*